Пам'ятаю, як зізналася йому, що боюся надто важких книг про війну, а він, дивлячись прямо в очі, сказав: «Так, початок буде болючим — будеш плакати. Але клянусь, у кінці буде світло. Просто не кидай читати!» Його слова звучали так переконливо, що я повірила. І не помилилася.  

Перші сторінки були немов би дивитись у вир війни очима беззахисного істоти — маленького цуценяти, народженого в пеклі Сходу. Автор — сам учасник тих подій — не прикрашає: війна тут гикає гарматами, смердить кров’ю, скрегоче зрадою. Через простий, але до кістки пройнятий болем погляд цуцика, я відчула:
-   Холод підвалу, де тремтить мати-сука;
-   Жорстокість людей, що кидають "братів меньших" на пекельних перехрестях;
-   Людську велич — коли незнайомі руки ділять останній шматок хліба з тим, кого називають "тварина";
-   Глибину самопожертви, яку не виміряти словами.
Я ридала. Не соромлюсь цього. Ридала над ношами, які несе крихітне серце. Ледь дихала від болю. Сотні разів хотіла втекти — закрити книгу, сховатися. Але щоразу чула його голос з фестивалю: "Віри йти до кінця". Це було наче обіцянка, викарбувана у пеклі: "Ти вистоїш — і побачиш світанок".

І я побачила.
"Цуцик" — це не просто перший справжній антивоєнний роман від воїна-свідка. Це — екзистенційна подорож крізь темряву людяності й нелюдства. Кожна сторінка — удар по наївним уявленням про війну. Тут немає пафосу героїзму — тільки сирість життя, де вірність псини виявляється міцнішою за людські клятви, а пошуки "своєї Людини" стають метафорою пошуку втраченого раю. Автор не пробачає зрадникам, але вірить у спроможність душі на подвиг. І коли здається, що пекло перемогло...

Сонце пробивається крізь хмари розпачу, немов обіцяне автором на фестивалі. Сльози? Так! Але тепер це сльози очищення. Сльози, що вимивають пісок зранених очей. Кінець — не штучно-солодкий "хепі-енді". Це — диво виживання, виковане вірністю, добротою незнайомців і незламною силою життя. Це глибока рана, що загоюється світлом. Автор не обдурив. Він провів мене крізь пекло — і вивів до зірок. І цей щасливий кінець, куплений ціною сліз, став для мене святим. Я виборола його разом із цуциком.

Чому варто прочитати?
«Цуцик» — це більше ніж роман. Це — антивоєнна молитва, виголошена зубами в окопі. Це — дзеркало, в якому кожен може побачити себе: чи знайдеться в тобі частка людяності, як у цього маленького цуцика?  

Читайте. Плачте. Бійтеся. Але — вірте і йдіть до кінця. Бо світанок, який чекає за останньою сторінкою, змінить вас назавжди.  

Віталію Запеці — подяка.
За ту розмову на фестивалі, яка дала мені сміливість почати.  
За правду без масок.  
За надію, яка не вмирає навіть у найглибшій темряві.  
За слова, що б’ють прямо в серце.  
І за те, що він провів нас крізь пекло — і вивів до зірок.

"Цуцик" — це більше ніж книга.
Це — живий організм болю, надії та перемоги.
Це — антивоєнна молитва, скриплена зубами в окопі.
Це — дзеркало для кожного з нас: чи знайдеться в тобі частка людяності цуцика?
Читайте. Плачте. Бійтеся. Але — ВІРТЕ І ЙДІТЬ ДО КІНЦЯ.
Бо світанок, який чекає за останньою сторінкою, змінить вас назавжди.